собі квиток, увіходите, як у вагон… Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас — вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив'язані аеростати, що вказують дорогу — вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів — аеродром; там — станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду, чи слухаєте концерти, чи то з Парижу, чи Лондону. Поки те-се, — не зчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все-ж таки з більшою охотою полетів-би на аероплані, ніж на якомусь жлукті, — додав він сміючись.
Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було — думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:
— Хай-же живе наша червона авіяція, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! — Шукав очима школярів-авіяторів: — Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомости що-до цієї великої, для всякої країни необхідної справи!
Дехто аж загорівся:
— А що? хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не аби-що. Молодці школярі.
— Слава! Слава! — Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіяційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови…
