вуха. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті оддувався в кешені наган (на той випадок, як нападуть бандити). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
— Прощавай, Київ!
— Та невже оце ми таки йдемо? — сам собі не йняв віри Кость.
— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.
Коли казати правду, то й всі вони в таїні не дуже тому йняли віри, що далеко зайдуть, тільки не признавалися один одному. Коли-ж розгорнулося широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені та срібні та золоті, — мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, холи попадеш у прудку течію: тобі і боязко, ти і вернувся-б, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли поволі, зривали зілля, квітки, колоски.
— А вгадай, що це таке?
— Це овес, а ото далі, то льон, а ото…
— Гляньте — сніг, — зразу крикнув Вітя, показуючи на білу смужку серед зелено-золотого моря.
Побігли всі гуртом.
— Це тая… як її, — казав, спотикаючись, — Валя, — це — крупа, чи-то пак — гречка!
Посхилялись, роздивляються.
