у нього завзяттям і щастям, — підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу по всіх вулицях.
— Ходім, ходім! — загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: „що таке? що таке?“ Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати, це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститися, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.
А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.
Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тягнувся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь із-заду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: „Хай живе авіяція!“, „Підтримуйте нашу повітряну флоту“, „Всі на допомогу авіяції!“ Спинились усі серед майдану. Гуде як на ярмарку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, прохали щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:
