тей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один-по-одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
— Ну, що-ж його тепер будемо робити…
— Нічого, не будемо сумувати, товариші, — почав Петро Михайлович, — я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе-ж таки прибуде. Через день, через два, може через тиждень… Він нам діло поправить. Та може тут і поправляти немає чого… Може тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити… Коли-б тут був літун-фаховець…
Його перебив Петро:
— Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
— Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
— Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли… Ніби й мова не до нього.
— Андрію!..
— Одніміть од нього моделю!
