— На Полтавщину?
— На Полтавщину.
— За двісті верст? Пішки?
— Та хай буде хоч і триста, — що нам? не дійдемо?…
— Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
Сон із Костя, як водою змило.
— От-же бо! Нащо нам тебе дурити?
Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами, і, не вважаючи на свій поважний вік, як сидів, перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
Обоє товаришів чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
Далі трохи втихомирений виліз на гору.
— Згода!
Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Вирішили рушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим: і що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратись, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав у слід своїм гостям:
— Товариші! — не забудьте взяти з собою посвідчення!
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські
