кає в руку. Між школярами пішло сумне: „не полетить, не полетить“.
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
— Зарізали, острамили школу…
— Заждіть. Це ще нічого не означає, — чути бадьорий голос Петра, — може ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його, — треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув…
Упав, як камінюка.
Регіт за спиною дужчий… галас…
Підійшов Петро Михайлович:
— Щоб воно значило, — озирає моделю, пробує рукою всі частини. Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
— Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить…
І хитає головою Назар:
— Ех, краще-б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув…
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійною рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
— Вони думали, так то й полетить.
— Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі…
— Та що тепер за школа…
І пішло…
А малі стрибають, верещать, трублять, — як малі дикунці.
Зрештою, Андрій не витерпів: підбіг до ді-
