— От через те я й радив-би не пускати нашу моделю до його приїзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіяційні збори.
Другого дня як навмисне зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі — ні хмариночки: синє, синє, аж прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались не всі школярі. Дожидали гостя з Київа, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися сами, помалу, невесело.
— Ну що, немає?
— Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, — не бачили й похожого.
Було досадно: його-ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
— Мабуть йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас, — заспокоював.
— Як-же тепер — будемо сами пускати? — запитав його Петро.
— Звичайно, спробуємо пустити сами, — ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси,
