аероплан, — ну, зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
— Слава!.. Слава!.. — залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.
— Стійте, заждіть, — спиняв їх Петро Михайлович, — рано ще радіти. Тільки тоді, як ароплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
— Полетить, полетить, — гукали всі.
— Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
— Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о 12-й, — радив Петро Михайлович, — в 11 годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас… знаєте хто?
— Хто, хто такий? — зацікавились школярі.
— Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Київі на аеродромі, — пам'ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіяцію. Товариші-піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
— От добре, от добре, — пораділи школярі, аж у долоні заплескали, коли наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
