і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, — прохав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Дивився Андрій на роботу і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити, чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертався знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди… Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять роботу… Помітно, хоч і не був давно в майстерні, — все зрозумів уже… Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці, — не міг витримати і хоч істиха, боязько, підказував, давав коротеньку пораду.
Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіяційний гурток; поприходило багато з инших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно…
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:
— Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур і наш аероплан буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу… Одступив:
— Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький
