якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.
— А знаєте що, хлопці? — коли буде у нас справа і далі так іти, — радо потираючи руки, казав Петро Михайлович, — через два-три дні у нас моделя буде готова.
У хлопців аж серце забилось:
— Невже так швидко? Не може бути?…
— Ага, — засміявся Петро Михайлович, — тепер швидко, а пам'ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.
Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.
З-вечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто і треба було скінчити їх сьогодні, Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить… Прислухався:
— І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті — електричність — це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, — він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини,
