— А до того я ще скажу вам, хлопці, от що, — промовив Петро, Михайлович: — не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки… Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що-б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два — все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Київі люди, які нам охоче допоможуть: чого сами не доберемо, — поїдемо, повеземо до Київа; не буде за що — пішки підемо… І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?.
— Не покинемо, — хіба вже не знаю що.
Гаряче стиснули один одному руки.
Не зчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.
Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку. Коли нервюри стабілізатора й підтримці поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно… Пришлось добре — діло йде як слід.
Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор… Озирнули свою работу — повеселіли, підбадьорились. Зразу
