— Ну-ну! Побачимо ще!
Але незабаром почали помічати за ним щось инше.
Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, — а то зразу помітили, — чогось осуворів до роботи, став в'ялий, — сам не робить, тільки все критикує, до всього чіпляється…
Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.
Доручили Матвієві довідатись — чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.
— Чого?
— Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.
Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці… Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затянеться… А може ще й не вийде нічого…
Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:
— Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.
— Чи вийде що, чи не вийде, а кінчити, я гадаю, треба, — роздумливо казав Матвій. — Взялися, повинні кінчити!
— Ні, справа таки вийде, — після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою, — мусить вийти! Будемо кінчати.
