— Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може де є такі, що й без діла блукають, — сміється Петро Михайлович. — Ваш которий?
— А отой білоголовий, — кивнула на Петра жінка.
— Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.
— Ну, а я вже думала так, — в жарт-не-в жарт почала вже весело: молодиця — тільки застану, що він тут отирається без роботи, — так і займу лозинякою: ви-ж таки подумайте — схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв — повіявся. Жду обідати — нема, жду полуднувати — нема. Та що-ж це за лихо таке? І це що-дня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену! — До Петра. — Ну, скажи мені, — оце ти і їсти не хочеш?
— Ми вже їли тут.
— Видно і по вас, що їли: бач, аж очі позападали. — Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали — раптом почули в собі вовчий голод.
Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.
— Та й що-ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що надумались? — розпитує.
Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає усміхаючись, але очі уважні.
— А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись
