чорними дугами, що все ніби щось хочуть сказати, що все ніби з тебе сміються — Настя… а перед нею вертиться вже дзиґою оте шалапутне Мазурченя, взявся в боки, закопилив губу — дражниться:
Одчепися, препоганий,
Ти-ж мені не рівня:
Що ти швець, вражий мнець,
А я бондарівна.
Так усі звуть її у школі — Бондарівна.
— Ідем, Вітька! Єй-бо — ідем! Ну, руку.
Ліщина простягнув руку.
Лясь! лясь! — Погодились.
— Підем!
— Ну, от! — зідхнув з полегшенням Валя і далі вже до діла:
— Де живуть Бондарі — ти знаєш?
— Десь у Лубенському повіті… В Лубенському, чи в Лохвицькому?
— От тобі й маєш! Треба знати докладно — в якому селі, в якій окрузі.
— Стій! — зразу пригадав Вітя: — Кость, здається, Ясінський знає. Він нащось записував їхню адресу. Ходімо зараз до нього.
Блиснула ще одна нова думка:
— Може і його умовимо з нами. Правда?
— А цей піде! — певно чогось промовив Валя: — неодмінно піде.
— І як воно гарно все виходить! — говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
— Ходімо!
І хлопці бігцем подалися од кіно по курній вулиці.
