Катря. Та одчепись, кажу! (Підступає ближче). А потім і питає мене: „як вам, Катре, здається“… (Рипнули двері. Катря й Зіля швидко розступаються. Катря голосно). Так отаке-то, Зільку.
Таня (увіходить задумана, мрійна, тихо співає): За тучами, за хмара-а-ами…
Зіля. Що-ж там пишуть вам, Тетяно Васильовно?
Таня. Нічого. Дурниця: бланки прислали. (Зітхнувши). Сумно-сумно мені, Зіля, тоскно чогось… Давайте марити про що-небудь таке радісне, чудове… (Сідає). Сьогодні вже якийсь вечір такий обмарений. Оце наслухалась щедрівок, то й здається мені, немов у селі стало диво: цвітуть сади золоті — і лист на дереві шовковий, кора золотая. А люди всі ходять у сріблі та золоті. На вечорниці до дівчат ходять з хлопцями королевичі, царевичі, а пишні королівни плачуть, побиваються за гарними парубками… Вам так не здається, Зіля?
Зіля. Ні, не здається… Це не по моєму ділу. (Перемінивши тон). Що я маю вас спитати, Тетяно Васильовно! Недавно вичитав я у „Ниві“, що сонце через мільйон років…
Катря (голосно позіхає). Ух… Задрімала. Ось слухайте, Таню, що я вас буду питати, чи ви не знаєте, чого ото Зіля так близенько моститься біля вас?
Зіля. Хто, я? Що ти вигадуєш! (Одсовується далі).
Катря. А-то хіба ні?
