Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 3 (1927).pdf/95

Цю сторінку схвалено

Таня. За віщо ти мене вподобав, коли я сирота та ще й простого роду? (Тимчасом із паперових обрізків робить корону). Я-ж усім служу, усім гожу, горюю, на хліб заробляю, маленьких братіків своїх до розуму довожу, а собі радощів вже й не сподіваюсь. Іди-ж, шукай у світі собі пишної панни, бо я бідна, безталанна, не пара тобі. (Надіває Катрі на голову корону, задивляється).

Катря. А я вже й не знаю, що мені тепер і казати.

Таня. А він і каже (думає): кохання все на світі зможе, воно порівняє і царівну і бідну сироту. Бо все на світі минає: підуть марно царства й панства, трони й корони, а любов щира останеться навіки.

Катря (сміливіше). Кохання порівняє й царівну, й сироту, й королевича з нашою бідною баришнею. (Захоплюючись). Марне підуть і царства, трони й корони, панства… (Спиняється, з пориванням обнімає Таню). Як ловко, баришне наша золотая!

Таня. Ой, які-ж ми, Катрусю, дурні з вами. (Осміхаючись, ховає голову на плечі у Катрі, далі помалу підводить, говорить стиха). Як-же будеш ти мене любити, коли-ж моя врода примарніла? Та де-ж ти був забарився, як я тебе дожидала, як маків цвіт, мліла, а прибув тоді, як я тебе вже й не сподівалась та й красу свою замарнувала. Та коли-б же я була знала, що буде для кого, то я-б своє лице од вітру ховала, я-б свої очі в журбі не сушила, то я-б свою косу у зіллях купала, квітками зрошала та й за мурами, за замками красу свою тобі