Таня (не слухаючи). Коли під вікном заіржав кінь. Одчиняються двері… і увіходить до неї якийсь лицар.
Катря. Краще, Таню, молодий князь.
Таня. Ну, князь. (Махнувши рукою). Е, та чого там боятися! Дуріть, так дуріть! Увіходить до неї сам королевич!
Катря. Сердешна баришня! — Королевич! — В синьому жупані, в зірках увесь, в золотій короні, срібна шабелька при боці? Еге, Таню?
Таня. З-під корони мають темні кучері, як ніч, а очі, як криниця безодня. І такий він, що може йому тільки й пари, що в небі ходить, з місяцями говорить. Глянула на нього дівчина, згоріла, як у вогні. Згоріла та й мовчить, бо була бідна.
Катря. А то ви були, Таню?
Таня. Цить… Глянув він на дівчину та й каже: „Ісходив я усі царства і всі города“… (На горищі щось загуркотіло — обидві на мить змовкають, прислухаються, далі знову повертаються до розмови). Та й каже: „Ісходив я усі царства“. (Спиняється). Ні, не так. Ось кажіть ви, Катю, за королевича, а я за дівчину, добре? (Надіває з обрізків корону).
Катря (чепуриться). Коли-ж я не вмію, не висловлю так. (Осміхається).
Таня. Я буду навчати вас. Кажіть: ісходив усі царства і всі города, та не знайшов я такої, як ти молода!
Катря (боязко, помиляючись). Ісходив я усі землі, й города, ну що такої, як ти молода, то ще й не бачив. (Перегодя, осміхаючись). Мабуть чи не будеш ти моя, дівчино!
