За тучами, за хмарами
Сонечко не сходить,
За лихими ворогами
Мій милий не ходить…
Катря (вносить оберемок дров, підкладає в грубку). Отак і зо мною буває, баришне: почне щось снуватися в голові — снується та й снується, а на який кінець, то й кат його голову знає…
Таня (не слухаючи). А давайте, Катю, одсвяткуймо й ми сьогодні ялинку: хай уже одна свічечка й для нас згорить; а ми будемо ворожити, казки казати, вигадувати всячину.
Катря. А то чого-ж сумувати.
Таня. Ну, то слухайте, Катре: завтра діти гулятимуть у нас ялинку. На ялинку має прибути стара пані, а сьогодні вночі, скажемо, наїхали до пані з города гості. Між тими гостями… Ні, не так… (Думає, розказуючи ходить по класу, або спирається спиною до грубки поруч з Катрею. Гуде вітер, гуркотить щось на горищі). Жила собі одна дівчина — за мурами, за гратами, далеко од роду, в самоті. Жила рік, жила два, жила шість років, радощів не зазнала, марнувала вік молодий. Дождали люди вечора під новий рік, а вона сидить в німих стінах однією душею. Надворі темряна ніч, хуртовина.
Катря. Так, як оце зараз?
