згодом). Баришне, може про це вам і слухати не годиться, а я, дурна, мелю язиком, як порожній млин.
Таня. А чого-ж ви думаєте, Катре, що вже як мені, то й слухати про це не годиться?
Катря. Та хто вас знає! Ви все з тими книжками та школярами морочитесь, насердитесь, наклопочетесь раз-у-раз, отака голова завжди — то хіба оте пусте піде тоді на думку?
Таня (виходить з тіни, обнімає за плече Катрю). Ох, Катре! Коли-б тільки ви знали, що оцій сердитій учительці часом у голові мріється!.. Бо отож тільки й мого, що хоч думкою до милого пригорнешся. (З легеньким жартом пригортається). Може ви думаєте, що я вже й пригорнутись незугарна? (Осміхається).
Катря. Чи й не пригорнулись-би! Ще й як! Може краще, ніж ми!
Таня (мрійно). Буває иноді, Катре, що як налинуть ті думоньки, та як підхоплять на крилоньки, та й занесуть-занесу-уть… За такі хмари, за такі, Катрусю, золоті та рожеві, що про все на світі забудеш. Все сплине з очей, як туман.
Катря (лагідно). Бачте, а так глянеш на вас, то немов тільки й вашої думки, що книжки та школярі.
