Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 3 (1927).pdf/9

Цю сторінку схвалено

Савка. Завжди трохи, дочко! Слухай, Олено, щоб мені отого ка-зна-чого і в заводі не було! Чуєш? А то будеш ночувати в мене в коморі під замком. І сорому тобі немає! Тільки почала з печи злазити, вже парубків принажуєш?

Олена (пручається в руках у батька, затуляється рукою). Одчепіться од мене з своїми парубками: вони мені потрібні дуже… Пустіть!

Савка. Отож зараз мені іди в хату та лягай спати. Так воно буде краще.

Олена (ідучи в хату). Завтра з хати увесь день нікуди не піду, ні їсти, ні пити не буду. (Пішла).

Савка. Хай нам од того погіршає.

 
III.

Василина. А я так гадаю: стала на порі — хай дівує, хай своє одгулює. Тільки-ж того й свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні.

Савка. Коли-ж вона у нас іще зовсім дитина; ти поглянь на неї: рученята, як цівки, сама, як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє. Почнеться оте вечірнє стояннячко, та північне обніманнячко, а світовеє прощаннячко, то й зовсім задурить воно собі голову.

Василина. Дівчина, як теє пиво, почало шумувати, — не борони: швидче вишумує.

Савка. Успіє ще! І нашумується, й награється… А ти краще тепер наглядай за нею, щоб із того запалу воно біди собі не набігало.

Василина. Пусте.