Тут ось і по тютюнах і по буряках бігаєш, і намерзнешся й наголодуєшся, — все один чортів батько: як не було нічого, так і нема. Ні на собі, ні за собою. Переодягаєшся із дранки та в перепіранку, та так і баламутиш своїм світом. (Дивиться вгору на дерево, одступає далі).
Пл. Гавр. Що, капає? А давай лиш я кобеняком тебе вкрию. (Озиряється кругом, закутує Федору).
Федора (соромливо). Бачите, як укупці. Як ті голубочки, може вам і не з руки зо мною стояти, та під дощ уже зійде. Та я й кажу: коли-б оце лежали на мені тисячі, тоді — дарма, що покритка — взяли-б і таку. А то кому треба отакого деркача. (В зелені стиха спалахнула блискавка, осяяла Федору й Платона Гавриловича. Трохи згодом гримить).
Пл. Гавр. (підступаючи щільно). Не журися, Федоро, впізнають хлопці і в драній сорочці.
Федора (зітхає). Е-е, Платоне Гавриловичу, доки вже його за тих хлопців думати. Зазнала я добра од них досить. Коли-б знайшлася добра душа та взяла за себе — уміла-б уже шануватися. Учити вже не треба.
Пл. Гавр. (стиха). Знаєш, Федоро, що я маю тобі казати. Горпину я вже давно збираюся одіслати — будеш ходити до мене, варити обід. У мене тобі добре буде. Я тобі вишивану сорочку справлю. Намиста, дукачі у мене єсть, будеш проношувати.
Федора. А оженитесь — жінка і дукачі поздирає і мене прожене. Сиди тоді, грибе, поки тебе нове лихо здибле. І тепер ось
