Пл. Гавр. (перегодя прояснівши). То яку ти мені хотіла панночку радити, Федоро.
Федора (сміється). Е, там дівчина, хоч видивись. Та ви, мабуть, її знаєте.
Пл. Гавр. Молода, кажеш.
Федора. Ще зовсім молодісінька. Не знаю, чи єсть їй хоч сімнадцять.
Пл. Гавр. (задоволений сміється). Гм… то яка-ж вона мені пара, що вона молода, а я, бач, який старий, вусатий. (Гладить уси).
Федора. І які ви там старі. Не знаю, чи тридцять є, чи може немає.
Пл. Гавр. Ось дивись. Сивина в голові. Та пробуй-же варення — чого боїшся.
Федора. Кілько там тієї сивини. Ви-ж іще он який молодець. Любитиме краще ніж молодого. Знаєте, про кого це я? Максимовського сідельця баришню Пашу — бачили?
Пл. Гавр. (сміється). Я так і знав…
Федора. То може погана, скажете?
Пл. Гавр. (подумавши). Дівчина вона гарненька, гудить не буду. Тільки у неї, здається, трохи зайчики в голові стрибають. Хвостом дуже крутить.
Дорош (він тимчасом знову наблизився і увесь час слухав пильно і щось пригадавши). Це ота, що срібні пряжки на ботинках.
Пл. Гавр. (зиркнувши на нього зіскоса, охмурнівши). Слухай, Дороше, ти-б ішов уже до своїх хлопців. Чуєш — давно вже кличуть. (Дорош витирає носа, трохи одступає, але вже розмовою захопився).
Федора. Чого-ж вам іще. Придане дадуть. Кажуть, що на неї тисяча у збанкові лежить.
