жила. Знаєш, що я тобі поражу… (Підводить голову, осміхається, але забачивши Дороша, що, боязко озираючись, сидить уже на тину, люто кричить): Гей, ти, чортове насіння! Куди ото! (Дорош зіскакує із тину). Чисте мені горе з ним, так і никає, щоб куди в шкоду вскочить. Тільки на часинку заворонишся, — дивись, він уже тут.
Федора. А ви ото-б обідніли, коли-б він яблуко або грушу собі вирвав. Ну, самі дали-б йому, то він-би й не лазив.
Пл. Гавр. Скільки їх єсть, та як почнеш усіх обділяти, то й собі нічого не останеться.
Федора. Та й скупі-ж ви… Ну й скажіть, чого ото ви такі скупі?
Пл. Гавр. (похмуро). Дарма. Що скупий, то не дурний.
Федора. Та хоч-би ж знали, для кого оте все добро збираєте. А то — не п'єте, не курите, доладу не з'їсте — все ті карбованці та червінці складаєте. А помрете, то якась випорожнить кутки та й спасибі не скаже. Так ні за собаку й пропаде. Бо женитись — вас уже й сам чорт не оженить. Отак і пропадете сивим дідом.
Пл. Гавр. Гм… А ти-ж звідкіль знаєш, що я не оженюсь.
Федора. Видно вже, що з вашого женіння ладу не буде. Скільки вже — мабуть більше як десять років сватаєтесь. Виникали всі Лисовки й Борисовки та й досі не жонаті.
Пл. Гавр. А отже й оженюсь, щоб ти знала.
Федора. Це тоді, як зовсім голова посивіє?
