так парубкували, як, скажемо, оце й ви гуляєте. Бувало — тільки осмеркне — візьмеш тютюну в кишеню, накинеш кобеняк, щоб, бач, було чим перед світом укутать дівчину й посунеш городами на чужий куток. А ночі любив я темні, зоряні. (Думає, захоплюється. Кость зразу чогось встав, видерся на тин кудись приглядаючись). Ех, братці мої милі! Коли-б оце мені вернулось те гуляння — правду вам кажу: остався-б голий і босий, а не зміняв-би його на золоті гори. Отож, кажу, ніч була темна та невидна…
Кость (тривожно). А стійте на хвилину. Ну от… дождались… Не даром душа моя чула, що трапиться щось цієї ночи.
Всі. Що? Що там таке?
Кость, Горить!..
— Де? (Всі біжать до Костя).
— Тільки-тільки займається.
— А як тихо: й собака не гавкне.
Світи, світи, місяченьку,
Та й розбивай хмари…
Потім відразу змовкає; гукає.
Кость (зіскакує). Ну, тепер за мною, гуртом! Кликать людей! Будить сторожу! За відра! (Всі біжать).
Тихон (шкандибає за ними). І я з вами! Підождіть, і я з вами!
