Максим. Поприїздимо усі додому, зберемо усю нашу родину, веселу та голосну: дядька Романа, Ігоря, діда Павлину, дядькову Марусю — вона співає добре, Тихона з сопілкою.
Пріся (дивиться на Івасика, робить рукою). Ану тихо: здається, задрімав.
Максим (тихо). Тихона з сопілкою…
Максим. І не так було-б шкода, коли-б казало так чуже, а то живий жаль рве душу, що то-ж своє рідне!
Пріся. І чого ви хочете, щоб я думала по вашому, чого ви намагаєтесь запрягти мене неодмінно у свій віз.
Кость. Цьому кінця не буде, ось годі-бо.
Максим (до Прісі). Бога ради! Ідіть, куди хочете, робіть, що знаєте. Я тільки кажу, що жінка не має од природи національного почуття, немає національної душі… Вона з легкою душею може насміятися й покинути свій народ, вона може бути полячкою, єврейкою, німкенею, туркенею, росіянкою — в залежності од того, хто стане їй за мужа. І вона
