альма матері. Було саме якесь свято, и товариство сунуло з церкви. Побачили мене, оступили на тротуарі: шум, ґвалт. Аж ось і директор човгикає з своєю палицею. Розступились хлопці і замовкли… „Що у вас за гомін?“ питає. Хлопці показують на мене: ось, Коваленко вернувся.
(Настуня хоче тихенько однести Івасика до хати, але той зразу кинувся: Я не хочу до хати! Я не буду спать… Настуня вертається).
Пріся. Дай, Настуню, я його вкутаю, а то воно змерзло! (Бере, обкутує).
Кость. „Я-ж тобі казав, що тут немає тобі місця“. А я йому так по щирості розказую: „так і так вигнала мати з дому; казала, що як не приймете назад, то щоб зовсім не вертався“. „А-а… от яка в тебе мати, — повеселів чогось, — і що-ж коцюбою вона гнала тебе з хати?“ — „Рогачами“, — кажу. Сміється він, дивиться на мене: а я обірваний-обірваний, та змарнілий, насмажений, як пень горілий. „Ну, то ти як-же… всю дорогу пішком і йшов?“ А хлопці за мене в один голос: „пішком двісті верстов пройшов“. „Не може буть“, — аж кинувся директор, взяв легенько за вухо: — „глупий ти, легкомисленний мальчик“. І повів мене з собою обідать. Ну, а другого дня я вже знову шумів у директоровому виноградникові. Тепер часом мати хвастається: „Коли-б не мати, з гармонікою по базарам волочився-б. Хай-же тобі доля фортунить — і багатим і щасливим буть, а мені, щоб тільки теплу піч на старість приготував. Я багато не прошу в тебе“. А я їй: „ось ми, хлопці, повиростаємо та
