додому, про школу геть забув. Але не так воно сталося. Прихожу додому, в хату не йду, а захожу в кузню…
Кость (побачивши). О, вони ще тут! А я думав, що ви вже дома.
Пріся. Я-ж усе вас дожидаю. Ходімо, коли йдете.
Кость. Ось трішки-трішки докажу.
Пріся. Цьому, мабуть, краю не буде… (Стоїть, потім підходить. Дехто сидить, инші стоять).
Кость. Ну от… захожу в кузню: батько морочиться саме коло чийогось плуга. Треба сказати вам, що у нас батько людина спокійна, в наші справи не втручається, до самозабуття любить грати у хвильку і трохи боїться матері. Смокче свою люльку, оглядає щось… А побачив мене, і люлька випала із зубів, зрадів: „А, Костянтин Мартинович! Яким це вітром вас?.. Що, мабуть, витурили?“ А сам веселими очима позирає на мене. „Витурили, кажу, тату“. — „Я-ж казав, що воно так і буде. Куди вже з нашою головою лізти в ті науки: там телескопи, микроскопи всякі“.
Настя. Івасик? (Всі озираються, сміються). І чого воно придибало. Іди, спи, Івасику. Та ще й
