Олена. Та ви-ж таки може од старих людей що-небудь чули.
Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю — коли в тебе ні вроди, ні вдачі, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає: не липни до його зразу. Не роби так, як буває инші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине сучий син. Походить трохи та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Павза). Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи може тобі більше до вподоби білявий?
Олена (соромливо). Мм… бач, які ви…
Василина. Аж правда — білявий більше до мисли? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!
Олена (стурбовано). Як, мамо?
Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.
Савка. Олено, загнала корову?
Олена (швидко). Загнала, тату.
Савка. Гляди! (Позіхає й потягається). Ех!.. Ти,
