В котрий раз уже сьогодні прощаємось? (Кличе). Костю, ви швидко там?
Голос Костя. Зараз, зараз.
Пріся (після павзи). А як у вас тут затишно-гарно… Що, коли-б оце ми з вами, Максиме, оженились та й лишились тут у вас. Ви-б косили, я в'язала, вашого батька татом узивала. Як смеркне, вечерю вам варила-б, корову доїла…
Максим (захоплюючись). Прісю, сватайтесь за мене, їй-бо.
Пріся (сміється). Ну й гарячка-ж ви — вже й запалився.
Максим. А чому-б і ні. А то як роз'їдемось, то й позабуваємо один одного. Ви там за когось чужого вийдете, од нас назавжди сховаєтесь, я теж вчеплю когось собі на шию, та й застряну. Та й вирвемось із корінням з рідного села.
Пріся (жартом). Не женіться тоді, дожидайте мене!
Максим. А ви-ж не зрадите?
Пріся. Побачимо. А скільки-б років ви дожидались мене?
Максим. Десять… сто років!
Пріся (сміється). Ого! (Зітхає). Ні, бачу, не надійний ви. Ну, Прощавайте! (Думає, далі кинувшись, гукає). Костю, я вже йду! (Перегодя). У Вас у коморі я бачила букет квіток: ви-б мені на спомин дали кілько квіток.
Максим. Візьміть хоч усі. Ось ходімо. (Ідуть в комору).
Пріся. Ні, всіх не треба, розгублю. (Жартуючи). Так будемо дожидать?
Максим. Хоч до страшного суду.
