Максим. Ще зовсім, зовсім рано.
Пріся. А півні?
Максим (бере її руку). Нема півнів, то так причулось.
Горпина (виходить озираючись). Де-ж це люди?
Пріся (сполохано). Верх! (Побігла в гущавину, Максим за нею).
Горпина (невесело). Усі кудись подівались… усі повтікали… (Павза). А я вже піду додому. (Тупає нетерпляче ногою, крізь плач ). А мені вже пора додому!
Постояла хвилинку, далі роспускає й переплітає проти світу свою довгу роскішну косу.
Вертається Пріся, поважна, сердита, затуляючи щоку хусткою, за нею винувато Максим; Пріся сідає на ґанку, схиляє голову.
Максим. Прісю, — я й сам не знаю, як воно сталось. Я справді сьогодні якийсь дурний, шалений… Прісю, не сердіться, нате мій чуб, добре поскубіть, тільки не сердіться. (Пріся одвертається, Максим схоплюється). А щоб я не діждав уже у світі жить з такою дурною вже вдачею!..
Горпина (згідно). А що там сталося. (Регоче). Ви завжди не знаєте.
Максим (побачивши Горпину). О, а це звідки русалка взялась. (Підходить до неї). Глянь, глянь, яка коса! Яка неймовірно чудова коса!
Горпина. Одчепіться: я ось тут всі гребінці погубила. Шукайте отут. (Максим шукає).
