щось шепче на вухо). Та й не посмів: думав — може ще мала ви до цього.
Настя (закриває рукою лице). Ой, мені соромно.
Кость. Так скажете?
Настя. Знаєте, Костю, мені багато-багато всяких думок приходить у голову, хотілось-би розпитать вас та й стидаюсь, щоб не сміялись з мене.
Кость. Про що?
Настя. Про все, про все… От скажемо про оту Орлеанську дівчину… (Вбігає Пріся, за нею Максим, Настя швидко вириває руку, голосно): Верх! (Одбиває і тікає, Кость за нею).
Максим (ловить Прісю). Верх! (Спиняються).
Пріся. Ху… втомилася. (Сідає на ґанку).
Максим. А як розчервонілись.
Пріся. Не дивіться так, а то наврочите.
Максим (сідає). Сьогодні ви, Прісю, якась особлива, немов одмінилась. Ніколи так гарно, так легко не почував я себе з вами. І все це, мабуть, оця ваша материна свитка наробила. Раніш до вас страшно приторкнуться було, як до якоїсь святої. А сьогодні зовсім не страшно: береш сміливо за руку, пригортаєш… (Бере за руку). І нічого — не сердитесь. (Пріся сміється). Прямо чудо якесь!
Пріся (легенько визволяється). Ну, буде вже. (Озирається). Де-ж це той Кость запропав?
Максим. Та не спішіть — ще рано.
Пріся (грає очима). Рано?
