ночи, щоб швидче наспівать день… Ну,, прощаться та йти. (Прощається). Спать, стара, спать, спать… (Спиняється). А все таки шкоди чогось спать… Немов хто за мотузочки держить. Ні, треба бути рішучим. Прощайте (Одбиває верхи). Верх! Верх! Верх!
Йому одбивають назад. Несподівано зав'язується гулянка у „верха“. Забігають кудись у сад. Звідти чути перегуки, короткі придушені сміхи.
Вибігає Кость, за ним гониться Настуня. Розмова ведеться тихо.
Настя (доганяє). Верх! (Спиняються. Сідають на ґайку). (Після павзи Настуня стиха). Чого воно так: коли тихої ночи зачепиш в саду яку гілку, то здається, що не я торкнулась об неї, а сама гілка хвиськає мене… Так ніби вона жива.
Кость (приглядаючись до неї). Філософ з вас, Настуню, філософ і поет. Як що скажете, то й у голову западає… Пам'ятаєте, як ото ми колись, дожидаючи Максима, посиділи з вами до світу на колодці, я ніяк не забуду тієї ночи: ніколи ще ні з ким я так щиро не розмовляв.
Настя. І я часто передумую тепер про те, що ми говорили.
Кость. Настуню, скажіть по правді, ви вже дівуєте?
Настя. Ой… нащо воно мені оте, що ви кажете.
Кость. Мені тоді дуже хотілось. (Сміючись,
