Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.
Василина. То й кажи.
Олена. Може вже мені на вулицю ходити можна?
Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже, — хай-же тобі, дочко, про це ще й не сниться!
Олена. Чого, мамо?
Василина. Батько не пустить — того.
Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче). Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я-ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..
Василина (нерішуче). Ну, та нехай-же побачимо.
Олена. Сьогодні пустіть!
Василина. Та й чого це тобі так приспіло?
Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно). Пустили, пустили!
Василина. Ще побачимо, що батько скаже.
Олена. Ні, ні, годі вже — татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю). Ох!.. Пустили. (Після павзи, жартовливо). Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!
Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка, чи відьма? Дивись, що вигадала вражого виводу дитина!
