Пріся. Може скажете рано? (Сміється). Я-ж давно вже у вас. Смерком на часину прибігла та й до півночи досиділа.
Максим. Який-же жаль… А я оце, як навісний гонив за вами мало не до хутора… (Прохає). Та посидьте у нас хоч ще трохи! Потім проведемо.
Пріся (лагідно, але рішуче). Піду. Ну… (Озирнула всіх і зітхнула). Ой, коли-б ви знали, як оце мені не хочеться їхати. Одно літо випало людське, та от і те не зможу досидіти… Привикла до свого гурту, до нашого ставка, до тихих розмов — то так-би, здається, ніколи й не виїздила звідціль. Чого-б-же вам побажать на розлуці… такого ясного та щирого… (Думає мрійно, прищуривши очі на небо).
Горпина (уразу щиро). Боже, які очі! Які дивні проти світу очі!
Всі (весело). Як зорі!
— Ой, ой! Як дорогі камені!
Пріся. Ну, от і забула, що надумала. Е, та ну вас зовсім. (Засоромилась).
Горпина (з жалощами, щиро). Ну, скажіть: і ніколи, ніколи в світі вас не випустять із тих мурів?
Пріся (здивовано). Із яких мурів?
Горпина. Та з вашого манастиря.
Горпина (озирається на Костя). То це ви мені набрехали, що вона йде в черниці? (Всі сміються). Отже недобрий! Яка-ж я рада, що це неправда. А то мені стало так жалко, трохи не заплакала…
