вовна… Куди він годиться? Ану-ж, дядьку, хоч моргніть, побачимо, що з вас за козак.
Тихон (поволі кладе на бік люльку, встає). Ех, прости, боже, гріха! (Несподівано ловить Горпину, обнімає за стан).
Горпина (пручається, верещить). Тихоне, їй-богу, жінці скажу! Пустіть! (Виривається. Регіт).
Тихон. Отак у нас колись гуляли, Мартиновичу, а то звольте, та позвольте… (Сміх).
Настя (прохаючи очима). Прісю! Та йдіть, посидьте ще.
Тихон (до Пріс). А ви, тітко, справді чого боїтеся? Ідіть до гурту, більше буде.
Пріся. Цю тітку давно вже-б пора ломакою звідсіль погнати. (Вертається до гурту).
Горпина (осміхаючись, жартівливо). Дядьку, так знайдете мені жениха? Скажіть, що я вмію танцювати. (Хватає Тихона за руки, тягне, пританцьовує).
А ти, дядьку Мусію,
Чи ти бачив чудасію…
Тихон. Воно таки й правда: такої чудасії ще й не бачив… Аж утомився.
Кость. Звязались, дядьку, — тепер може-б і одчепиться раді, так не одчіплюється.
Максим (непомітно підійшов до гурту). Еге-е! Я й не туди, що тут у нас гульня аж гуде.
Всі. Максим?!
От і Максим прийшов!
— Тепер можна буде й заспівать!
— Ну, не наздогнав! Ет… що там ганяти, коли тікає.
Горпина (в шумному жарті). Максиме, як я
