Пріся?! Хай вам, як ви мене злякали: я думав, що це ваша, Настуню, мати. Кілько разів уже підвела мене сьогодні ваша свита! Чого це ви вернулись?
Пріся. Вернулась, щоб ви додому мене провели, а то кічка собак бігає за селом.
Кость. А що? Прогнали, тепер самі просите? Заждіть, а Максима не зустрічали? Він подався за вами навдогінь.
Пріся. Штука! Так отже як не везе мені.
Настя. Ну, то він швидко повинен вернутись.
Кость (до Насті). А ви це, Настуню, де зволили гулять? Це та, „що не має ще й думки про кавалерів“.
Настя. Нападіться на багатчого; я на співку ходила.
Кость. Так… це ті святенькі та тихенькі…
Пріся. Ви краще мовчіть уже: сами звідки зараз вилетіли.
Кость (сміється). Розумієте: за малим-малим коромисла не покуштував. Ніколи я не думав, щоб вона, проклята баба, не посовістилась вийти з дрюком…
Настя (гаряче). Ох, яка-б я була рада, коли-б була вона оперезала вас!..
Кость. За віщо, Настуню? Я не думав, що ви така недобра. (Озирається назад). А це ще хто?
Тихон (підходить до гурту). Коли-б я був маляром я так-би малював того чорта: написав-би очі синенько, а брови чорненько, а косу довгу, золотую. Та ще й підписав-би: не за-
