Настя. А що вже жаліть буде, то й не знаю як.
Пріся (після павзи зітхнула. Далі жартом). А оце він тут живе? Можна заглянуть в комору? (Увіходять в комору, чути гомін).
— Оце він тут спить, а це його книжки. (Зачіпають скрипку). Оце його малюнки.
— Оцю квітку я візьму собі на спомин. Скажете, Настуню, що я була в нього в гостях і вкрала одну квітку. (Виходять).
Настя. Коли вже тепер побачимось ми з вами?
Пріся. А мабуть не скоро. Ти вже тоді може заміж вийдеш, Насте.
Настя (крутить головою). Ні, не піду я заміж.
Пріся (здивовано). Чому?
Настя (зітхає). Щаслива ви, Прісю! Боже, як я вам заздрю!
Пріся. То я-ж казала тобі; чого не готуєшся на екзамени? А то — соромно, велика!
Настя (таємничо озирнувшись). Слухайте, Прісю, нікому не скажете? Я теж поїду в город з Максимом. Він казав, що оддасть мене в співочу школу. Він буде уроки давать, а я буду шити та прати студентам білизну, та так і проживемо якось, поки повиучуємось.
Пріся (щиро). Ой, коли б тобі, Настуню, бог поміг, яка-б я була рада. Дай, боже, тобі щасливу та широку-широку дорогу. (Обнімає). Щоб ти…
Настя. Ой… Цитьте.
Пріся. Прощавай. (Цілує й іде. Стає серед двору. В смутному жарті). Прощавайте, наші сільські зорі!.. Ех, закутить-би оце на прощання, хоч один раз на життя! Вина-б напитись… (Задумалась). Настуню! (Вертається назад). Скажіть
