Кость. То вам причулось, нема нікого. (Лізе через лісу). Ну, ходім до вас у сад, все одно я за вами.
Горпина. Куди ви? Їй-богу, я боюсь…
Кость. Тс… (Пішли).
Виходить Настя й Пріся. Настя в звичайному, буденному сільському вбранні. Пріся — в гімназичній формі, поверх якої — материна, повеликувата свита, в темній хустці, з палицею в руках. Роздивляються.
Пріся. Мабуть, ні одного, ні другого немає… що-ж тепер мені робить? Хто-ж мене проведе? Костя прогнала, тепер жалію. Ну, та якось доберусь. Не першина мені, тільки отой яр перейти, там завжди собаки збираються… (Павза). Так воно вже й не доведеться попрощатись з Максимом. З ким то він тепер буде сваритись без мене.
Настя. Та погуляйте ще, Прісю, трішки. Він ось-ось прийде додому, вас проведе. До самого хутора.
Пріся. Ой, Настуню, не бари мене, там-же дома турбуються, де я поділась. Мабуть і спать не лягають та дожидають. Треба було останній вечір дома побуть. Хоч я од них багато лиха зазнала, та бог з ними.
Настя. Од кого?
Пріся (смутно). Од батьків. (Зітхнувши). Ну, прощавай! (Цілуються).
Настя. Коли-б це він знав, що ви у нас! На крилах, мабуть, прилетів-би.
Пріся (питаючи). Ну?
