Горпина (міняючи голос, жаліючи). Бідненький…
Кость. „Бідненький“, а не бійсь, з самі колючки турнула. (Тре ногу).
Горпина. Костик! А ви вже й розсердились? Їй-же богу, я не бачила… (Із спочуттям). Щемить?
Кость. Як вогнем пече, дорогая. Ну, та дарма. Зате ми з вами з горя „сердце согреем жаром взаимной любви“ (Сідає на перелазі, пригортає). Правда?
Горпина. Ой, тихше. Вікно одчинене, мати почують… (Після павзи). Хто був сьогодні на ставу?
Кость. Багато було, а ви чом-же не прийшли? (Із спочуттям). Мати не пустила?
Горпина (зітхає). Хіба-ж у мене мати як у людей… Ну, а весело було?
Кость. Дуже весело. Там, мабуть, іще й досі пооставались деякі.
Горпина. А ви чого пішли?
Кость. Бо вас не було.
Горпина. Еге… Дуріть. Знаю, кого не було. (Прислухається). Здалося, немов говорив хтось. Слухайте: тут тісно нам удвох. Посуньтесь трохи.
Кость. Хіба вам так погано? Я-ж давно сидів з вами в парі.
Горпина. Я боюсь… (Прихиляється). Слухайте, Костик, чого ви з мене все смієтеся? Ви думаєте, я не бачу. Ви й говорите зо мною не так, як з другими, а як з дуркою якоюсь. Я терплю та мовчу, а коли-б ви знали. (Раптом спиняється). Ой, іде хтось! (Сполохано). Їй-богу, хтось іде. (Виривається, ховається за лісою).
