Палажка. О, я тебе знаю! Ти-б і сам зашився до їхнього гурту, криве опудало, з хати утік-би, коли-б не наглядав за тобою.
Тихон. Чому-ж тут і не втечеш із своєї хати, коли…
Палажка. Коли що? (Підступає ближче до нього, погрозливо). Коли що? Ану кажи!
Тихон. Іди краще спати, моя Єлена Прекрасная, моя злотокудрая принцеса.
Палажка. Ні, ти мені скажи, чого ти хочеш із хати тікать? Ти не белькочи мені отого чортовиння. Чого тобі — їсти, пити немає чого в хаті? Лежати немає на чому?
Тихон. Ех!.. (Скінчив лагодити дудку й починає грати).
Палажка. Та покинь оту прокляту дудку, в голові од неї у мене гуде. Коли-б ти до роботи такий, як до тієї дудки. Горен покинув, хай там мисочки паляться, як собі знають, а я собі в дудочку пограю. Ох, сидить вона мені, давно сидить в печінках. (Тихон мовчки награє мотив: „Ой піду я лугом-лугом, там мій милий оре плугом“) Побачиш, коли не буде вона завтра в печі! Думаєш, не знаю, про віщо ти раз-у-раз виграєш, не бачу, в який кінець дмеш? — Знаю… (Зразу плаче). Вісім років живемо вкупі, а й досі не забуває, що у нього, бач, жінка погана. Бачив-же, повилазило було-б тобі, кого брав… Сам, бач, красень писаний.
Тихон. Не журись, не печались, моя лебідь: я своєму золотогривому коневі в одно ухо влізу, а в друге вилізу та й стану таким молодцем, що ні в казці сказать, ні пером описать.
