сати й малювати та й завдали на край світу у вічну неволю…
Санько. В москалі.
Оля. Тоді москалі були гірше всякої каторги. У тій неволі, у дикому краї так тяжко жилося Тарасові, що аж серце холоне, коли про це слухаєш або читаєш вірші, що він сам писав про свою неволю. Пустили його знову на волю через 10 років, вже тоді, як зовсім замучили і позбавили здоров'я. Недовго він і пожив на волі — швидко помер. Але пісні його не вмерли. Хоч і було заборонено їх читати, але вони все більш і більш розіходилися поміж людьми, вся Україна аж гула ними. Темні, невільні люди починали розуміти, яка тяжка неправда чиниться над ними, зрозуміли, що треба самим рятувати себе з тії неволі. Тепер ті пісні скрізь співають і читають вільно, в школах навчаються їх із книжок, а кожного року цей день вся Україна святкує і згадує добрим словом свого великого співця.
Андрій (розгортає Кобзаря, показує портрет Шевченка. Всі збиваються кругом його, дивляться). Ось який він.
Мишка. І я хочу! І я! Покажіть і мені!
Федь. Пустіть ось Мишку! Хай і він подивиться. (Мишку пускають наперед. Федь йому показує). Бач, який? В кожусі, в шапці, каже:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Михайло (задумано). Кажеш — талан… Ох, гір-
