чика). Миша! Кому я казала, щоб не пустував? (Встає, бере за руку, садовить коло себе). Сиди отут тихенько та слухай, що тато читає.
Михайло (дуже позіхає і знову починає читати). Речет господеві… моєму… (Надія знову дрімає).
Миша (починає співати). Алилуя! Алилуя…
Надія (кидається знову). Мишко! Аж злякав, капосний хлопець! Приверзлося, що стою в церкві. (Позіхає). Чи не час-би вечеряти та спати. Чогось на сон клонить. (Встає).
Михайло (позіхає теж). Та воно-б і рано ще… Ну, то сип.
Миша (підбіг до вікна, дивиться. Радісно). Он до нас хлопці та дівчата ідуть чогось! Та багацько!
Михайло (до жінки). А поглянь, Надіє!
Надія (дивиться). Справді до нас. (Іде назустріч, одчиняє двері).
Школярі. Добривечір!
Надія. Здорові.
Оля. Ми до вас на часинку.
Михайло. Що скажете?
Школярі (між собою шепчуться): Кажи ти! Ти, ти кажи!
Ївга (до Надії). Ми чули, що у вас, тітко, є дуже-дуже гарний килим. Чи не позичили-б ви його нам на завтра? Завтра у нас у школі свято, і ми хочемо хороше-хороше прибрати в класі.
Надія (подумавши). Шкода, діти, не дам! Це дорогий у мене килим: такого другого де
