всіх будеш, одягати… Нас з матір'ю до смерти доглядатимеш…
Василько. Я не хо…
Батько (лагідно). Ну, а як-же, сину? Поки ми здужали з матір'ю, робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як оце постарілися, то невже-ж ти нас із хати виженеш, щоб ми з торбами пішли попід віконню?
Василько. Я так не хочу…
Петро. Як не хочеш? Мусиш! Ось мені на осінь чобіт буде треба — хто-ж мені справить, як не ти?
Зінька (до Петра). Ти з чобітьми підождеш, ось мені нема в чому вийти в люди: свита — латка на латці. Мені спершу поший, Васильку.
Петро. Не слухай її — мені спершу! (Сіпає його за рукав).
Зінька (тягне його за другий). Мені, Васильку, мені…
Петро. А мені босому у школу їхати, чи як? Що це таке — роби, роби… (Удає, що плаче).
Василько. Тату, у мене чогось живіт болить… Пустіть!
Петро. Куди? Тепер назад? Думаєш — дурно ото тобі пришили квітку? Ні, годі! Пропало! Хоч-не-хоч, а ми тебе оженимо. (До Зіньки). Зінько, держи його, щоб не втік.
Батько. От тобі й жених!
