Батько. Чому-ж не пора? Двох таких орлів маємо, та не пора! Тільки котрого нам спершу оженити? Петрові на осінь у профшколу треба буде їхати, хіба справді — Василя?
Мати (кінчила прибирати, витерла руки, стає перед Васильком, ховаючи усмішку). Про мене, хоч і Василя. Як ти хочеш, так хай і буде: це-ж твій мазаний.
Батько (до Василька). То як-же ти скажеш, Василю, тебе оженимо, чи спершу може Петра?
Василько (затуляється рукавом). Ги!..
Мати. От він сміється! Кажи, коли справді хочеш женитися, то будемо женити.
Батько. Кажи, Васильку, то може сьогодня й дівчину засватаєм, і все діло зробимо.
Мати. Чого-ж — тепер швидко: пішли до комісара, записалися та й по всьому.
Петро (підводиться з полу, зацікавлений, сідає). Женись, Василю, буде добре! Жінка буде тобі обід варити, сорочки прати, а ти лежатимеш собі на печі, як дядько Кирило, та тільки погукувати будеш: „Стара! А принеси огню — я люльку закурю!“
Мати. Ну, то одягай штани та будемо йти, поки не пізно.
Петро. Та швидче, а то комісар спати ляже!.. (До батька). Тату, коли Василь не хоче, — женіть мене!
Василько. Еге, не хоче! (Швидко надіває штани).
