Мати. Потурай йому! Мажеш його, а він, чуєш, що каже: не хочу в школу, — що вона мені та школа — їсти дасть?
Батько. Васильку, що це на тебе кажуть?
Мати. Кажу: тебе ось женити пора, а він, — що-ж би думав: як не гукне з-під столу: „Так чому-ж не жените!“
Мати (до Василька). Та чого це ти, такий бицмане, стеребився батькові на коліна? Та ще й люльку смалить? Бач, чого учиться!
Кидає прибирати, підходить до Василька, одіймає люльку, стягує з колін, дає легенько ляща по заду. Василько надувшись сідає коло вікна.
Батько. Кажи, Васильку: прийде час — будемо вчитись.
Мати. Буде! Коли змалку навчиш — такий і останеться. Зараз треба вчить! Оце коли-б узяв батіг, та почав його женити, — де-б те все й ділося.
Батько. Та чого це ти напалася на парубка? Може-б і справді було краще оженити його. Я оце й думав собі, вертаючись із поля: „Хай його батько стеряється, не хочу вже робити. Ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, старий роблюся… Треба, мабуть, оженити которого з хлопців та й господарство до рук передати, хай молоді господарюють, а нам із старою треба вже й одпочити“.
Мати (дивиться на батька, посміхається). Воно-б і пора вже…
