Петро (трохи підводиться). А знаєте, мамо, яку він штуку впалив учора? Увійшов у хату дід Григор до нас та й забув шапку здійняти. Тільки сів він на лавці, наш свекор зараз до його, цупить із голови шапку: „А чого це ви, діду, сидите в хаті в шапці, а ще й старі!“ А дід: „Оце спасибі тобі, батьків сину, що хоч на старість розуму учиш, — видно, розумного батька дитина“.
Мати. Я-ж кажу — перед людьми сором. У людей такі вже корови пасуть, а наш тільки уміє старувати.
Василько. І я-б пас, чому-ж не посилаєте? Хе, велика наука — корову пасти. (Гукає). Гей, сіра, куди ти лізеш, щоб тобі очі повилазили!..
Батько. Це ти, Васильку, гукаєш? А я думав, чи не Микита це чабан череду жене з поля. (До жінки). Вечеря готова?
Мати. Зараз. Ось тільки трохи нехай упріє. (Закриває заслонкою піч, прибирає коло печи, миє посуд).
Батько (сідає на лавці, виймає люльку). Гаврило не приходив?
Василько (швидко біжить до батька, вмощується йому на коліна). Тату, приходив хлопець з комнезаможу, щоб завтра в громаду приходили. Мабуть, будуть нового обирати голову, бо Павло Книш тільки й знає, що самогон джуглить та хабарі хапає з людей.
Батько (гладить його по голівці). От тебе-б, Василю, на голову обрати — в тебе порядок був-би!
