Петро. Кінь на ногу наступив. (Кидає торби, потягається). Ой, коли-б ви, мамо, знали, як оце в мене спина болить! (Лягає горілиць на полу).
Василько (затягає на печі):
Петро. А ти виспівуєш собі, не журишся, Василю?
Василько (весело). А чого мені журитись — молодому та нежонатому?
Мати. Він сьогодня таки доспівається, поки я посвячу його лозиною.
Василько (пустуючи ногами й руками). А-ля! Ля! Тра-ля-ля!
Мати. Дивись, дивись! Що виробляє!
Василько (виспівує):
„…А дід бабу товче-товче,
Що не швидко млинці пече.
Цить, діду, не казись,
Напечу — наїсись!“
Мати (сердито). Цить, тобі кажу!
Василько (пустуючи дужче).
„…Ді-ід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда“…
Мати. Петро, піди внеси мені добру хлудину.
Василько. Та що це таке, що й співати не можна? Що це в нас — манастир який у хаті заводиться, чи що?
Мати. Розпустили хлопця, ніякого йому немає впину. Увійде в хату чужа людина — за ним слова не скажеш.
