Мати. Не зачіпай його — хай хоч трохи помовчить. А то як почав мені тут вичитувати, — насилу впинила. Хотіла вже лозиною кателика повчити!
Василько. Учіть краще її, а не мене. Бачте, якого добра принесла з поля? — Квіточок! На лихої години вони нам здалися? Не краще-б було ото заскочить на леваду та бур'яну корові нарвати?
Зінька. Ох, який-же ти в нас розумовський, Василю! Дивись, щоб тільки тебе щось не з'їло. (Дивиться на його насмішкувато). Штани де дів?
Мати (стурбовано). О, я й байдуже. (До Василька). Це ти мабуть знову повісив десь за повіткою?
Василько. Еге, повісив. Я зовсім сьогодня не надівав їх.
Зінька. Не надівав, бо скидати, парубче, не вмієш. Ось що! А вичитувати — то тільки тебе слухай. Що, може неправда? (Василько мовчить). Бач, як води в рот набрав.
Василько. Того не надівав, що сьогодня будень — ось чого. Одежину треба шанувати. Її раз пошануй — вона тебе десять.
Мати. Хіба-ж не вибрешеться такий свекор.
Зінька. Малий, а його і в ступі не влучиш.
Петро. Зінько, піди, тато казали, вижени корову з города.
Зінька. Зараз. (Швидко пішла).
Мати (до Петра). Чого кульгаєш?
