Василько. Бачте, коли-б отам не ставали з Короваїхою на розмови, вже-б і вечеря була готова.
Мати. Поговори, поговори мені довше! Чого ото забрався під стіл? Ану вилазь звідти! Тебе он женити пора, а ти раз-у-раз як не під піччю, то під столом шмаруєшся.
Василько. Ну, так і женіть, коли пора, — чому-ж не жените?
Мати (здивовано). Отакої, а на осінь у школу — забув?
Василько. А що мені та школа — хліба дасть?
Мати. Бач який! Вилазь, кажу, з-під столу! (Василько мовчить). Чуєш? Ну, ось я тебе инакше попрошу, коли слова не слухаєш. (Нагинається, бере під піччю різку. Побачивши теє, Василько швидко вилазить з-під столу, сідає за стіл).
Мати. Отож сиди й не мели того, чого не розумієш.
Василько (за столом). Добре я все розумію. Бачу, що порядку кат-має в хаті, що все у нас не так, як у добрих людей водиться…
Мати. З поля?
Зінька. З поля.
Мати. Рано сьогодня. Докінчили?
Зінька. Уже.
Мати. А батько?
Зінька. Коня з Петром випрягають. (Нашвидку тимчасом перекладає квітки, становить їх у глек, наливає водою. До Василька). А ти, Васильку, чого оце надувся, як сич?
