Панас. От напасть — не баба. Це почне вичитувати — хоч із хати тікай.
Марина. Та й ніде не сховаєшся од неї — скрізь вона тебе знайде.
Одарка. Чого це вона справді до вас унадилась?
Катря (трохи подумавши, біжить до судника, бере пляшку, дивиться). Чого унадилась? Ось чого? — У пляшці мало не половини вже горілочки немає! — Ні, треба приховати її звідціль.
Панас (зразу). Знаєте що? А давайте бабу Хорошунку налякаємо трохи! То вона все дітей лякає, тепер давайте її!
Діти (стиха, радісно). Давайте! Давайте!
Панас. Тільки глядіть мені — не смійтеся! Понабирайте води в рот, щоб не сміятися.
Панас хапає машкару і лізе на піч. Діти швидко, весело набирають з глечика в рот води. Далі вони посідали на лаві, посхиляли голови, — сидять.
Хорошунка (до дітей). А що, чули, що ото робиться на кутку? Не вірили бабі: бреше баба! дурна баба! Отож вам за теє! Отож сидіть тепер та й не писніть. (Сідає на лаві). Ось заждіть трошки, я одпочину та розкажу вже вам казочку, — тільки щоб завжди слухалися мене… (дивиться на судник) Про тую… як її… про козу-дерезу.
